Українська література (22 група)

27.04.2021 Урок 29-30

Тема: Іван Багряний. «Тигролови». Вольовий характер Григорія Многогрішного. Родина Сірків, майор Медвин. Символіка роману.  Актуальність для нашого часу

Рід літератури: епос.

Жанр: пригодницький роман.

Пригодницький роман – це роман, сюжет якого насичений незвичайними подіями й характеризується їх несподіваним поворотом, значною динамікою розгортання. Для нього характерні такі мотиви, як: утечі та переслідування, сміливі припущення та розгадування; атмосфера таємничості й загадковості; винятковість та непересічність особистості головного персонажа; чітке розмежування персонажів на позитивних і негативних; романтичне кохання; щасливий фінал.

Тема: зображення трагічної долі людини-особистості в тоталітарному суспільстві.

Ідея: перемога добра над злом; за будь-яких обставин кожен має залишатися Людиною.

Історія написання:

Роман «Тигролови» написаний І. Багряним (справжнє прізвище – Лозов’ягін) протягом 1943-1944 рр. Автор якось розповідав друзям про життя українців на Далекому Сході, яке він пізнав, перебуваючи там на засланні. Висловлював неодноразово жаль, що жоден вид мистецтва художньо не досліджував, не сказав правди про долю закинутих на Зелений Клин українців, їх боротьбу за виживання в умовах суворої природи, про національні проблеми. «Мені не треба нічого вигадувати. Життя товпилося в моїй душі і виривалося, як Ніагара. Країну, про яку я писав, я любив, як свою другу батьківщину, хоч потрапив до неї невільником... Усі ці люди були тими, з ким я міг переживати втіху розмов на материній мові в далекій чужині та ще й невільником. Ті люди ніколи не випадуть з моєї пам’яті...».

Назва твору є символічною. Змінивши її з початкової «Звіролови» на «Тигролови»,  автор суттєво поглибив змістові акценти розповіді.

Тигр – один з наймогутніших і найнебезпечніших диких звірів. Родина Сірків, живучи в єдності з навколишньою природою, навчилася приборкувати цих звірів. Через мотиви втечі й «польованої людини» образ Григорія Многогрішного також асоціюється з цим сильним, сміливим і волелюбним диким звіром.

Місце дії: Спочатку етапний спецпотяг НКВС, що перевозив смертників ГУЛАГу до Сибіру. Після втечі протагоніста з цього «потяга смерті» – далекий Схід, дике Приамур’я, Зелений Клин, де в той час проживала значна кількість безземельних, спраглих за волею українців.

Композиція роману: Твір складається з двох частин, дванадцяти розділів, які поділяються на підрозділи. Кожен із розділів та підрозділів має свою назву.

Герої твору: Григорій Многогрішний; родина Сірків: Наталка, Гриць та їхні батьки – Денис Сірко та Сірчиха; майор НКВС Медвин.

Григорій Многогрішний

«…нікому не відомий, гордий нащадок першого каторжанина Сибіру, правнук гетьмана Дем'яна Многогрішного».

«Тільки арештант, тільки той, хто має надлюдське терпіння і надзвичайну волю, може проробити таку роботу. Тож на те пішло багато ночей. Тож різано, либонь, від самого Уралу і пильно масковано вдень. Потім вийнято… Ясно! Той божевільний, той маніяк вистрибнув… Так, вистрибнув на ходу поїзда».

«Юнак – 25 літ, русявий, атлет, авіатор тчк… Суджений на 25 років тчк… На ймення – Григорій Многогрішний».

«Він об’їде навколо світу і повернеться додому. Так. Прийде, але вже як завойовник, як месник. Вибув на схід, а повернеться з заходу».

«Ліпше вмирати біжучи, ніж жити гниючи. Жить! Відплатить!!. ... Або вмерти».

Родина Сірків 

Родина українців, що переселилися на Далекий Схід. Вони пам’ятають історію свого роду, шанують Бога та українські народні традиції, дотримуються звичаїв, за якими жили їхні діди-прадіди. Загалом усі члени цієї родини є втіленням найкращих душевних рис: доброти, щирості, чуйності тощо.

Наталка Сірко

«…хороша та бистроока, із стрічкою над чолом, і юна, смаглява від сонця, що виступає, мов горлиця». 

У ній «якесь дивне поєднання надзвичайної дівочої краси і суворості. Гнучка, як пантера. І така ж метка, мабуть, а строга, як царівна».

«Ось вона – козача кров! І ось вона – найвищий вияв не тільки жінки, а взагалі людини його крові. Така юна, квітуча – і така сувора, гартована і гонориста».

Гриць Сірко

«Високий, як батько, дебелий красень. Молодий – років 25. На ньому військовий, старенький френч. На ногах ічаги, на голові набакир кепка, а з-під неї буйний чуб кучерявиться. При боці – ніж, а за плечем новенький дробовик».

Денис Сірко

«Кремезний, броватий, волохаті груди в пазусі; Не дід, а вусатий дідуган, дебелий, високий, червоновидий, волохаті груди випинаються з білої пазухи. На ногах ічаги, на голові пропотілий кашкет, ватяні штани на нім, дарма що така спека, при боці мисливський ніж, а коло сідла в переднього коня приторочена гвинтівка».

Сірчиха

«…їй понад п’ятдесят років, а вона виглядає ще молодо й бадьоро. І голос у неї такий, як у дочки, тільки не такий гострий, якийсь тепліший, ближчий».

«Не журися, синку. Вір у своє щастя! А воно в тебе є… У сміливих щастя завжди є…»

Майор НКВС Медвин

«Майор виглядає як саме втілення могутності, сили і гонору своєї «пролетарської» держави. В цілому експресі не тримається ніхто так гідно, так незалежно і гордовито, бо навіть трохи презирливо, з таємничою міною і незрівнянним почуттям вищості».

«Медвин – бравий герой і грізний суддя та володар душ людців і плюгавий злодюжка, порушник закону нетрів, – стояв і тіпався. Губа йому тіпалась, а очі, очі гидкого, сопливого боягуза. Три шпали на ковнірі – як мазки крові».

Уже в зав’язці «Тигроловів» змальовано два експреси, які мчаться сибірськими просторами. Ці поїзди автор порівнює з драконами. Один із них («шістдесят вагонів-коробок – шістдесят суглобів у дракона») – це «ешелон смерті», яким везуть на каторжні роботи в’язнів. Серед них і Многогрішний, який на ходу вистрибує з вагона і цим сміливим вчинком вселяє в серця численних в’язнів надію, що зі сталінським режимом можна й потрібно боротися. Другий ешелон – комфортабельний експрес – віз партійну еліту, ударників, інженерів, авіаторів, прокурорів, військових, працівників «революційної законності», які чинили беззаконня, одне слово, «відповідальних товаришів». Отже, існує два світи в одній державі – світ репресій, пекла, мук, пітьми і світ ілюзорного раю, примарного вільного життя. Так вимальовується антилюдяний образ радянської імперії

Домашнє завдання: опрацювати та законспектувати поданий матеріал

19.04.2021 Урок 27-28

Тема: Іван Багряний. Основні віхи життя й творчості митця. «Тигролови» як український пригодницький роман

Іван Багряний

Справжнє прізвище — Лозов’ягін

(1906-1963)

Народився 2 жовтня 1906р. в м. Охтирці на Полтавщині у родині сільського робітника-муляра.

Навчався у вищій початковій школі, з 1920р. – у ремісничій профтехшколі, звідки перевівся в Краснопільську художньо-керамічну школу. У 1924р. вступив до Охтирської філії організації «Плуг». 

У 1925р. під псевдонімом Полярний надрукував свою першу книжку оповідань «Чорні силуети». 

У 1926р. вступив до Київського художнього інституту, який не закінчив через матеріальну скруту. Тоді під псевдонімом Багряний друкував поезії й оповідання в журналах «Глобус», «Життя й революція», «Червоний шлях» та «Плужанин». Його прийняли до організації МАРС. 

У 1929р. з’явилася збірка поезій «До меж заказаних»(

У 1930р. з’являється історичний роман у віршах «Скелька»( 

16 квітня 1932р. заарештовано за контрреволюційну і націоналістичну діяльність. 

16 червня 1938р. знову заарештовують. 

У 1944р. змушений був емігрувати в Німеччину, залишивши дружину з дітьми вдома. 

У 1945р. засновує газету «Українські вісті», бере участь у створенні організації МУР (Мистецький український рух), засновує ОДУМ (Об’єднання демократичної української молоді). 

У 1946р. кількома мовами за кордоном надруковано його памфлет «Чому я не хочу вертати на «родіну»?»(

 Знайшов порятунок душі у новій родині, де народилися син Нестор і донька Роксолана. 

Помер на 57-му році життя 25 серпня 1963р. 

Твори: 

- 1925р. збірка оповідань «Чорні силуети»(

- 1929р. збірка поезії «До меж заказаних»(

- 1930р. історичний роман у віршах «Скелька»(

- 1944, 1946р. роман «Тигролови»( 

- 1950р. роман «Сад Гетсиманський»(

- 1953р. роман «Огнене коло»(

 - 1957р. роман «Буйний вітер»(

- 1965р. роман «Людина біжить над прірвою»( 

- 1946р. збірка «Золотий бумеранг»(

- 1956р. поема «Антон Біда – герой труда»

Домашнє завдання( законспектувати поданий матеріал та прочитати роман «Тигролови»(

13.042021 Урок 25-26

Тема: Євген Маланюк. Художнє осмислення трагічної історії України, оптимістичний висновок про її майбутнє в поезії «Уривок з поеми". «Напис на книзі віршів…» – ліричний роздум про призначення поезії, важливості місії поета закарбовувати свій час для нащадків

«УРИВОК З ПОЕМИ» — ХУДОЖНЄ ОСМИСЛЕННЯ ГЕРОЇЧНОЇ І ТРАГІЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

Вірш «Уривок з поеми» (1924) увійшов до збірки «Стилет і стилос», характерною ознакою якої є історіософічність.

Основний мотив твору — осмислення історичної долі України, утвердження ідеї її суверенності.

Образ ліричного героя подано в контексті його історичного походження: «Внук кремезного чумака, / Січовика блідий праправнук, / Я закохавсь в гучних віках, / Я волю полюбив державну».

Автобіографічне у вірші органічно переплітається з національно-історичним, тому не випадково за епіграф автор узяв слова бельгійського поета Е. Верхарна: «Je suis un fils de cette race...» («Я син цієї раси»).

Конфлікт у творі побудовано на зіткненні протилежних категорій — миру («там тече козацький Буг... я там весен вербний пух і дух землі — з дитинства нюхав») і війни («держава рухнула», «взяли свячений ніж», «лишилися, як криця», «жадний примус, жадне зло... не примусило скориться»).

Героїчне минуле в поезії Є. Маланюка постає взірцем для нащадків. Поет звертається до історичних витоків української державності, зокрема часів гетьманства Б. Хмельницького та І. Мазепи, чиї образи є символом хоробрості й мудрості, уособленням фундаторів національної ідеї.

Перед читачем також постають яскраві перемоги українських козаків-січовиків, «отаманів курінних», мужніх ватажків гайдамацьких повстань М. Залізняка та І. Гонти, які в переосмисленні поета набувають масштабності символу державної влади. Використовуючи тематику козацької звитяги та апелюючи до народної пам’яті, Є. Маланюк проводить паралелі з подіями XX ст. Він намагається в нащадків славетних козаків-героїв пробудити психологію переможця, нагадуючи про звитяги їхніх пращурів, котрі «Уміли кинуть п’яний сміх / В скривавлене обличчя — муці».

Бунтарський дух своїх сучасників автор пробуджує за допомогою алюзії із «Заповітом» Т. Шевченка: «І рідним був одразу клич: / Вставайте! Кайдани порвіте!».

Образи борців за волю, їхню військову міць і мужність митець влучно розкриває, використовуючи виразні поетичні тропи — «Рокоче запорозька кров / Міцних поплічників Богдана»; «чия упевнена рука / Зміцняла сивого Мазепу»; «Вони взяли свячений ніж, Залізняка майбутні діти!»; «Та враз підвівсь, і запалав, і з серця кров’ю крикнув Гонта».

Вірш «Уривок з поеми» вражає палітрою яскравих художніх засобів, як-от: епітети («залізна голова», «п’яний сміх», «свячений ніж»); метафори («гармати революцій»; «дикий вихор гопака»); персоніфікації («рокоче запорозька кров»); порівняння («херсонські прерії — мов Січ»), інверсія («дні буденні») тощо.

Завершується твір гнівним, погрозливим риторичним звертанням до ворогів: «...Даремно, вороже, радій — / Не паралітик і не лірник / Народ мій — в гураган подій / Жбурне тобою ще, невірний!».

Отже, у вірші «Уривок з поеми» Є. Маланюк утверджує оптимістичну ідею про здобуття Україною незалежності.

«НАПИС НА КНИЗІ ВІРШІВ...» — ЛІРИЧНИЙ РОЗДУМ ПРО МІСІЮ ПОЕТА І ПРИЗНАЧЕННЯ ПОЕЗІЇ

Тема мистецтва і митця є однією з вічних у художній літературі. У своїй творчості Є. Маланюк продовжив традиції Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, Олександра Олеся, які наголошували на суспільній важливості поезії.

У вірші «Напис на книзі віршів» (1925) Є. Маланюк розв’язує цю актуальну проблему в новому ідейно-естетичному вимірі.

Основний мотив твору — розкриття ролі митця в суспільстві, зокрема в боротьбі за долю народу та у формуванні його національної свідомості.

Поезія вирізняється глибокою символікою. Контрастні образи стилету і стилосу — зброї і пера, сили і краси зливаються воєдино, символізують боротьбу за ідеали народу, свідомий вибір митця й жертовне служіння красі та правді. Стилет як холодна зброя є втіленням боротьби, і свідомий митець-патріот не повинен стояти осторонь неї, а стилос сприймається як символ мистецтва, служіння красі. Стилос-поезія Є. Маланюка нагадує стилет своїм вольовим напруженням і нездоланністю сили духу. Поет поставив слово на сторожі української культури й державності, присвятив його справі формування нового типу українця.

У вірші виразно простежується сконцентроване Маланюкове бачення себе в літературі: «Напружений, незломно-гордий, / Залізних імператор строф — І Веду ці вірші, як когорти, / В обличчя творчих катастроф». Варваризм «morituri» й терміни «дифірамб», «ямб», «стилос» надають пафосного звучання авторському метафоричному самовизначенню «залізних імператор строф».

Ліричний герой Є. Маланюка сповнений рішучості та оптимізму, переконливо й упевнено веде за собою інших: «...булаву гранчасту / Скеровую лише вперед: / це ще не лет, але вже наступ».

Художні засоби вірша увиразнюють його основну думку. Поет майстерно поєднав історичну («тисячолітній порох», «імператор», «Батурин») і військову («когорти», «булава», «наступ») атрибутику з літературознавчими поняттями («строфи», «стопи», «ямб», «утопії», «дифірамб»). Вдало дібрані епітети («творчих катастроф», «збурений Батурин», «важкі та мускулясті стопи», «громовий дифірамб», «тисячолітній порох»), метафори («загравах облуд»), інверсії («залізних імператор строф», «пруживий одбиваютъ ямб»), порівняння («вірші, як когорти»), риторичне звертання («І ти, нащадче мій, збагнеш») та інші тропи передають упевненість митця в боротьбі за загальнонаціональні ідеали.

Домашнє завдання: опрацювати конспект та виконати ідейно-художній аналіз поезії «Напис на книзі віршів"

06.04.2021 Урок 23-24

Тема: Література письменників-емігрантів. «Празька школа» української поезії та її представники.Євген Маланюк. 

Празька школа — група українських поетів та письменників, які після Громадянської війни 1920-х років опинилися за кордоном, переважно у Європі, і тривалий час мали своїм культурно-організаційним центром Прагу.

Представники «Празької школи» – цепередусім поети, покликані у літературу бажанням оповісти про себе і свій час. Лірика була для них формою самовираження, швидкого реагування, а проза – глибшого осмислення, багатогранного відтворення життя. Тому й намічався у письменників перехід до прози, у чомусь схожий і відмінний водночас: для одних – це віднайдення свого «Я», для інших – пошуки нових амплуа, ще для інших – наслідок розчарування у можливостях самовираження.

Представники «Празької школи» – Леонід Мосендз( Юрій Дараган( Євген Маланюк( Оксана Лятуринська( Олег Ольжич( Юрій Липа( Юрій Клен( Олена Теліга( Олекса Стефанович(

Євген Маланюк

Поет-емігрант Є. Маланюк своє життя і творчість присвятив Україні, уславленню її героїчного минулого та утвердженню віри в незалежне майбутнє.

Поет-патріот і воїн за духом, Є. Маланюк ще у 20-х роках на фронтах громадянської війни у складі добровольчої армії УНР захищав суверенність Вітчизни, осмислював поразку її в закордонних таборах для інтернованих осіб і розвивав ідею утвердження державності України, перебуваючи на теренах чехословацької еміграції.

Є. Маланюк болісно сприймав перебування України під владою різних режимів. Свою ідейну позицію митець розкрив у публікації «Малоросійство» (1959). Однією з умов здобуття української незалежності, за Є. Маланюком, є доконечна потреба українцям мислити себе самостійною нацією, а не «рабами Москви» в особі «малоросів». Саме тому поет закликав: «Геть від Москви!».

Творча спадщина Є. Маланюка багатогранна. Вона охоплює збірки поезій «Земля і залізо» (1930), «Земна Мадонна» (1934), «Перстень Полікрата» (1939), «Вибрані поезії» (1943); «Влада» (1951), «П’ята симфонія» (1954), «Поезії в одному томі» (1954), «Остання весна» (1959), «Серпень» (1964), «Перстень і Посох» (1972, вийшла посмертно), публіцистичні розвідки («Книга спостережень»), переклади й статті.

Наскрізними в творчості Маланюка є історіософські, античні, мистецькі, релігійні, інтимні та пейзажні мотиви.

Боротьба за національне й соціальне відродження України, утвердження її державності — центральна ідея поетичного світу Є. Маланюка.

Поет дебютував збіркою віршів «Стилет і стилос» (1925). Осмислення трагічної долі Вітчизни та шукання виходу із цього становища, піднесення войовничого духу, звернення до державницької й визвольної атрибутики, роздуми над роллю сучасного мистецтва, що має слугувати високим ідеалам, — наскрізні мотиви поезій раннього періоду творчості Є. Маланюка.

Ця збірка побудована на своєрідній художній антитезі. Стилет як холодна зброя є втіленням боротьби за ідеали народу. Стилос, тобто загострена з одного кінця паличка, якою в давні часи писали на вощаних дощечках, символізує світ мистецтва, його гармонію, людські почуття, красу та добро.

У назві збірки «Стилет і стилос», як і в однойменному вірші, актуалізується давня проблема світової літератури: що має бути визначальним у художній творчості — краса чи служіння суспільним інтересам? Для Є. Маланюка фонетично співзвучні пароніми стилет і стилос є синонімами: силу слова митець прирівнює до зброї.

Наступні збірки, зокрема «Земля й залізо» (1930), «Земна Мадонна» (1924), «Перстень Полікрата» (1939), характеризуються філософськими роздумами митця. Він заглиблюється в історію України, шукає в ній державотворчі ідеали та відповіді на злободенні питання. Міцності, силі, мужності попередніх поколінь українців поет протиставляє «рабську кров», «розслабленість ледачу» їхніх нащадків. Відтак намагається сформувати тип нового українця, що не має відчуття меншовартості раба-малороса, розбудити в ньому віками витравлювану національну свідомість.

Є. Маланюка називають співцем Степової Еллади, яка для нього була збірним символом. Для поета-філософа Степова Еллада — це Україна, її історія й сьогодення, ментальність і світобачення українців. Вона уособлює традиційний для світової культури образ Матері, символізує любов до рідної країни, красу, добро, що протистоять злу, руїні, хаосові — як у попередніх історичних епохах, так і на сучасному етапі. У поезії Степова Еллада виступає вираженням ідеологічних, естетичних, релігійних переконань автора.

Символічній Степовій Елладі Є. Маланюк протиставляє Чорну Елладу, яка символізує суцільну руїну («Вікам на поталу — руїна, руїна»), убогість духу людей, злиденність, занедбаність життя («пригноблені, вбогі, непевні будівлі...»). Чорна Еллада — це дійсність, а Степова Еллада — це мрія.

Отже, для лірики Є. Маланюка прикметними є рельєфно виписаний образ України, її доля та історія; історіософічність; проникнення у глибини людської психології; патетичність; публіцистичність; динамізм.

Домашнє завдання: прочитати біографію Євгена Маланюка, скласти хронологічна таблицю

30.03.2021 Урок 21-22

Тема: Осип Турянський "Поза межами болю"

Турянський Осип Васильович (1880—1933) — західноукраїнський прозаїк, який працював  у поетичних і критичних жанрах, перекладав з іноземних мов.  Автобіографічна поема в прозі «Поза межами болю» про трагічні події Першої світової війни була написана в 1917 році в таборі військовополонених в Італії. Вона хвилює людські серця, просвітлює душу високим безжальним трагізмом і осудом будь-якої війни. 

Тема: зневага до війни, висвітлення її безглуздості та жорстокості по відношенню до людей. Возвеличення моральної сили людини, міцності духу та прагнення жити, незважаючи ні на що

Ідея: заклик до взаємоповаги, взаєморозуміння між різними народами. Віра у те, що українська нація стане вільною та незалежною.

Жанр твору: повість

Проблеми, порушені в тексті:

влада і народ;

війна та народ;

гроші: всевладдя та непотрібність;

людські цінності в надскладних ситуаціях;

заперечення війни як необхідності.

Сюжет: перебіг, сюжетні лінії.

Все у творі «Поза межами болю» пов’язане з війною, адже персонажі — це семеро солдатів, які спромоглися втекти з-під варти. Голодні, бо не їли вже з десяток днів та вбрані в легкий одяг у зимовий час, вони, практично, не мають шансу вижити, але не втрачають надію. Щоправда, весь твір супроводжується стражданнями людей: вони марять, згадують своє минуле життя та людей, що залишилися вдома. Поступово автор розкриває нам характеристику образів: чому вони стали такими, як є, що сталося в їхньому житті до війни і як вона змінила їх самих та їхнє життя.

Головні герої. Певно, що автор не даремно наголошує на національності солдатів: 2 з них — серби, ще 2 — українці, а також угорець, австрієць та поляк. У боротьбі за своє життя вони знаходять дружбу і стає зрозуміло, що люди, які відрізняються за походженням, нацією можуть знаходити спільне, чудово взаємодіяти між собою та залишатися людьми. 

Композиція:

ліричний відступ. Роздум автора про війну, про негатив, який вона несе, про скалічені людські долі, адже солдати, хоч і не з власної волі, але стали злочинцями, вбиваючи таких самих невинних по той бік барикади

експозиція. Зображення «каравану» військових у полоні. Автор яскраво змалював негідне поводження з людьми, надзвичайну жорстокість конвоїрів.

зав’язка. Втеча семи чоловіків в нікуди.

кульмінація. Наближається ніч. Через те, що чоловіки погано одягнені, ночівля на снігу та морозі — стовідсоткова смерть. Дрова були знайдені, але не було чим їх розпалити. Єдине, що могло допомогти — одяг. Але роздягтися — це, знову ж таки, вірна смерть. Тому на думку втомлених людей приходить страшна, але справедлива ідея, яку було названо «танець смерті» — бігання круг вогнища до часу, поки хтось із них, знеможений, голодний більше тижня, замерзлий і виснажений до безтями, впаде. Так і зробили. Найбільш слабким виявився Бояні. З нього зняли одяг, яким розпалили вогнище. Чоловік від холоду відійшов у світи першим, але не останнім.

розвиток дії. Ще 5 смертей.

розв’язка. Приходить до тями на лікарняному ліжку той, хто вижив, один із семи — Оглядівський, що є прототипом автора О. Турянського, адже твір є автобіографічним і всі описані жахи літератор пережив насправді.

Домашнє завдання: прочитати та опрацювати твір Осипа Турянського " Поза межами болю"

23.03.2021 Урок № 19-20

Тема: Богдан-Ігор Антонич «Зелена Євангелія» 

Євангеліє – це благая весть, радісна звістка

Рік написання – 1934

Рід літератури – лірика

Жанр: ліричний вірш.

Вид лірики: пейзажна.

Напрям – імпресіонізм, експресіонізм, симоволізм

Провідний мотив твору – гімн природі, весні, землі, якій кожен із нас має поклонятися як божеству.

Ідея— показати зелений світ, який для поета є священним.

Композиція твору. Вірш «Зелена Євангелія» — це лише дві строфи-катрени, але в них поет висловив і почуття ліричного героя, і красу землі, і її божественне начало. 

«Зелена Євангелія» образи-символи

Ліричний герой — людина, шо любить свою землю, її природу, оспівує весну, гірське село, місяць, усю багатобарвність і красу землі. 

Головним у вірші є образ землі. Поет переконаний, що джерело всіх слов’янських вірувань треба шукати саме тут. Із землі народжується життя. Земля є фундаментом світового дому. 

Поет згадує у поезії білий колір для надання своїм образам позитивного забарвлення. А червоний допомагає змалювати образ місяця більш насичено. 

Художні засоби

епітети: «білі коні», «земля стобарвна» допомагають побачити багаті кольори землі;

порівняння: «весна — неначе карусель», «місяць, мов тюльпан, червоний», «земля, наче сон цей» змальовують спорідненість і гармонію різнобарвного світу, в якому все схоже в чомусь між собою — воно живе;

омофони: «сонце — сон цей» використовує поет задля створення багатогранного образу — зорового, звукового, тактильного;

діалектизм «морель» (пелюстки квіток абрикосів) передає національну своєрідність змалювання пейзажу, робить його впізнаваним.

Віршовий розмір «Зелена Євангелія»: чотиристопний ямб із пірихієм

Римування «Зелена Євангелія» – перехресне 

Твір «Зелена Євангелія» — це Євангеліє, священна книга самого поета, який поклонявся природі, вірив, що все живе має душу. Кожним рядком вірша поет невтомно стукає в нашу душу, не просить, а вимагає любити багатобарвну землю, поклонятися їй, бачити красу в усьому. 

Весна — неначе карусель,

на каруселі білі коні.

Гірське село в садах морель,

і місяць, мов тюльпан, червоний.

 

Стіл ясеновий, на столі

слов’янський дзбан, у дзбані сонце.

Ти поклоняйся лиш землі,

землі стобарвній, наче сон цей! 

Вірш «Зелена Євангелія» ідейно-художній аналіз

Збірку віршів «Зелена Євангелія» називають книгою природи. Поезія «Зелена Євангелія» — ніби візитна картка поета, він невтомно продовжує стукати в наші душі: «Ти поклоняйся лиш землі, землі стобарвній, наче сон цей!» Невеличкий поетичний твір насичений незвичайними порівняннями: «Весна — неначе карусель», «місяць, мов тюльпан», метафоричний образ «на каруселі білі коні» — неповторний образ весни, що міг з’явитися лише у стилі цього поета. Митець ще раз підкреслює, що наші предки шанували дві стихії — воду і сонце: «…на столі слов’янський дзбан, у дзбані сонце». 

Вірш «Зелена Євангелія» — це гімн природі, весні, землі, де все це гармонійно поєдналося. Захоплюють тонкі й незвичні спостереження, зроблені автором. Дійсно, хіба заметіль із пелюсток квітучих абрикосів (морель) не нагадує карусель? І місяць інколи буває червоним, як тюльпан. Земля стобарвна, і весело ловити сонце в дзбан (глечик), радіти йому, цінувати миті життя. Опис краси рідного мальовничого гірського поетового села Новиця, яке тепер знаходиться на території Польщі, ліг в основу вірша.

Поетика кольору — явище глибинної структури тексту. Пряме й метафоричне значення кольору можуть бути в тісному зв’язку й зіставленні смислів.

Домашнє завдання: прочитати вірш «Зелена Євангелія», визначити ідею, композицію, зробити ідейно-художній аналіз вірша

09.03.2021 Урок 17-18

Тема: ПЧ Василь Шкляр «Маруся»

У 2019р. видавництво «Клуб Сімейного Дозвілля» опублікувало черговий роман чи не найвідомішого і найбільш тиражованого представника українського літературного простору Василя Шкляра «Маруся». Історичний роман отримав статус «національного бестселера», ще до того як потрапив на полиці книгарень. Маруся вийшла 39-тисячним накладом, що дозволило їй очолити топ книг українських авторів за тиражами (не беремо до уваги національної езотерики).

Прототипи

Кістяком свого нового роману Шкляр обрав реальну історію отаманші Олександри (Марусі) Соколовської та її сім`ї, родом із Полісся. В боротьбі за українську землю й склали голови її брати-отамани Олекса, Дмитро і Василь Соколовські. Особливо прикро для воїнів-отаманів, що загинули вони не з шаблею в руці, а через підступну зраду.

Після смерті братів Олександра, що обирає собі псевдо Маруся, у 16-річному віці очолила військо повстанців. «Знать, так написано нам на роду», — сумно й гордо мовила її мати, почувши цю новину. «Ми самі так собі написали, — сказав тато. — Бо як не ми, то хто?» (детальніше про історичних персонажів із сім`ї Соколовських та їх життєву долю можна прочитати тут).

Саме загін Марусі, як і інші партизанські формування, допомагають під час переможного походу до Києва Галицькій армії, що протистоїть не тільки більшовицьким «червоним», але й денікінським «білим» росіянам. Деякі повстанці ставляться до галичан з підозрою, в інших поганий військовий вишкіл, і вони можуть влаштувати безладну стрілянину, а до кінця бою їм не вистачає набоїв. На відміну від таких бойовий загін Марусі добре вишколений, непогано озброєний, твердо виконує накази отаманші та готовий прийти на допомогу галичанам без роздумів.

Конфлікт

Населення Києва зразка 1919 року автор змальовує двополюсним — частина містян проукраїнські, інші чекають приходу російських військ. Коли вояки Галицької армії ввійшли до столиці їх радо вітають жителі з синьо-жовтими стягами в руках, лунають гасла «Слава Україні» та «соборність від Сяну до Дону». Чим ближче до центру столиці, тим частіше можна помітити російський триколор.

А перед самою Думою натовп чітко поділився на двоє — праворуч «маяли прапори жовто-блакитні, а з лівого боку — трикольорові». Коли галичани займають київську Думу її сторож тяжко зітхає: «Такую страну развалілі... Прідумалі сєбє Украіну і льют кровушку, как водіцу». З іншого боку до міста в цей час підступили білі. Галичани отримали наказ «обсадити міську Думу [...], але не стріляти». Звісно, наслідком такого наказу був полон вояків-галичан денікінцями та здача столиці.

Яскраві паралелі з сучасністю. Коли під час так званого перемир`я на сході України війська отримують наказ не стріляти, а ворог в цей час поливає їх нищівним вогнем та витісняє з зайнятих позицій.

Міфологізація

Роман постає своєрідним епічним полотном, у якому основна увага приділяється героїці перемог, а на поразках увага не акцентується. Можна помітити, що автор захоплюється Галицькою армією і називає її «найдисциплінованішою армією в світі». Наскільки це правильно, залишаємо судити історикам. Та можна зробити сміливе припущення, що автор піддається спокусі міфологізувати військо, що воювало проти росіян.

Автор, і читач уже мав змогу звернути на це увагу гортаючи попередній роман «Залишенець», продовжує дивитися на історичні події в чорно-білих тонах. Головні герої, навіть у жорстоких вчинках, позитивні. От і за наказом головної героїні, по суті дівчини-підлітка, гаслом якої є «смерть ворогам України», міцні й озброєні чоловіки проливають кров рікою. Та це автор виправдовує потребою опору та бажанням помсти за скривджених братів та рідну землю. Головних героїв, як вояків Галицької армії сотника Осипа Станіміра та поручника Мирона Гірняка, так і повстанських отаманів разом з Марусею, не переслідують сумніви чи страхи.

Інші

Ворог, якого автор часто називає «москалем» або «кацапом», постає кривавим бузувіром-вбивцею та ґвалтівником, схильним до обману та зради. В романі росіянин стає синонімом зла, він «що червоний, що білий — одна сатана». «Москаль як не вкраде, то не дихне», — жаліється поручник Чехович, один із героїв роману.

Противагою кровожерливості та безчесності ворога є український національний патріотизм, винахідливість та гумор. Ось і перед Думою під час демонстрації походжав «цікавенький скоморох із червоним носом-бульбою, одяг якого був у трьох кольорах — білий гостроверхий ковпак на голові, каптан синій, а штани кумачеві» «але він, цей мартопляс, мав жалюгідний вигляд порівняно з колоритним гуцулом, котрий став улюбленцем майдану» та наспівував коломийку:

«Не питайте в москалика:
Бицця чи мирицця —
Три струни на балалайці,
А на кобзі тридцять».

Показовою є сцена коли «козарлюга жбурнув московського прапора вниз, сотник Божко впіймав його [...] на Думі повівав лише український, можна парадувати далі. Доскакавши до полковника Сальського, сотник [...] зіжмакав полотнище й пожбурив його під копита коневі Сальського, але тут із натовпу вискочили дві жваві дівчини у віночках, ухопили зім`ятий прапор, розгорнули його на всю широчінь і простелили впоперек дороги перед конем полковника. Крики протесту злилися з вигуками заохочення. Але ж і кінь був у полковника Сальського! [...] Постояв, застриг вухами, поторкав копитом полотно, понюхав, чим пахне, а тоді сміливо припечатав його копитом до бруку й ступив уперед. Вороний полковника Сальського був не тільки грамотний, але й дуже вихований. Лише переступивши прапор, він задер хвоста й вивалив на брук кілька клубків». Ці рядки передають ставлення автора до чужої ворожої символіки. Залишається цікавим, як би він реагував на аналогічне ставлення до української символіки в іноземній, для прикладу російській, літературі.

Допомагали ж ворогу не українці, а «хохли-вилупки, котрі колотили в містечках робочим людом».

Персонажі роману багатонаціональні. Присутні не тільки українці і росіяни, а й цигани, євреї, китайці, та навіть італієць. Китайці, «косоокі», теж не користуються великою пошаною у автора. Тільки одному з героїв твору, повстанцю «Санькові стало ніяково від того, що китаєць, якому він вгородив кинджал у шию, навіть конаючи, не зводив з Санька очей».

Цигани дивляться «лупатими очима, які прокручувалися в орбітах, немов коліщатка» та скуповують коней за «незрозумілу ціну». З осудом автором згадується «нова порода активістів на чолі з Мойсеєм Токарським» ворожа українській самостійності. Хоча зустрічаються й євреї толерантні до української влади, як от Нухим Кравчик, що «шанує петлюрівські гроші, як і самого Петлюру, котрий заснував у своєму уряді Міністерство жидівських справ і ще тоді, як запровадив в Українській Народній Республіці власного карбованця, узаконив на ньому напис на ідиші поруч з українською, польською та російською мовами».

Персонажі

В книзі, окрім Соколовських, згадана велика кількість реальних історичних персоналій, як от Симон Петлюра, Антон Кравс, отамани Ангел та Зелений та інші. На жаль, автор не доклав особливих зусиль до описів та розкриття внутрішньої психології цих осіб. Загалом, як головні так і другорядні герої твору доволі прямолінійні, їм не властиві глибокі рефлексії. Вперед їх рухають виключно бажання перемоги, помсти, кохання. Вони не переймаються глибокими сумнівами і страху не відчувають.

Лінія кохання

Війна війною та який роман без кохання. Ось і Шкляр розбавив мілітарну складову твору вплівши в сюжет історію кохання отаманші Марусі та поручника Галицької армії Мирона Гірника. Почуття, такі характерні молодим людям, гармонійно вплітаються в сюжет твору і дозволяють нам побачити головну героїню та галичанина не тільки готовими знищувати ворога, але й людьми здатними кохати та взаємно відповідати на почуття. Звичайно, кохання між військовим офіцером та отаманшею партизан під час війни приречене на невдачу, долі героїв розходяться.

Мова Шкляр, і це в нього не відбереш, майстер прозового слова. В нього є своя, авторська манера оповіді. Роман написаний багатою українською мовою щедро насиченою давніми, і зараз майже не вживаними, словами, як от «далекогляд» (бінокль), «скоростріл» (кулемет), «стусан» (бокс), «куцопал» (обріз). В ньому багато місцевої говірки, діалектів. Крім української мови, в романі доволі багато фраз російською, а також трапляється італійська та навіть латинська.

Хоча й тут проглядається нелюбов до всього російського. Так, німецькі, італійські та латинські фрази написані латинкою, зі збереженням правильності запису, а от російські слова та вирази передаються, в основному, засобами транслітерації хоча і автор і потенційний читач володіють, в тій чи іншій мірі, російською.

Висновок

Твір вийшов дещо упередженим. Зважаючи на те, що історико-пригодницькі романи  Шкляра великою мірою є пропагандистськими можна припустити, що їх в майбутньому чекає доля совєтських романів, призначених для патріотичного виховання молоді.

З іншого боку, роман цікавий як твір, що зрівноважує ґендерну рівність та сприяє патріотичному налаштуванню читача. Розповідь про дівчину, яку автор порівнює з Орлеанською Дівою і таємницю сили якої вбачає в патріотизмі та любові до України, є актуальною для наших днів. А зважаючи на те, що авторська мова добре сприяє легкому читанню, роман, над яким автор працював п`ять років, має всі передумови заслужено зайняти почесне місце на полиці поряд з іншими романами історико-авантюрної тематики.

Домашнє завдання: прочитати роман «Маруся»

09.02.2021 Урок №15-16

Тема: Микола Куліш «Мина Мазайло» аналіз твору —  тема, ідея, жанр, сюжет, композиція, проблематика

ПАСПОРТ ТВОРУ

 Рід літератури «Мина Мазайло»: драма.

Жанр «Мина Мазайло»: сатирична комедія.

Тема «Мина Мазайло»: художнє відтворення проблеми українізації у 20-30-х роках XX ст.; сатирич­не змалювання новітнього міщанства. Ідея «Мина Мазайло»: засудження міщанства, комплексу меншовартості, національної упереджено­сті й зверхності; висміювання носіїв великодержавного шовінізму.

Дійові особи «Мина Мазайло»: Мина Мазайло — харківський службовець;

Лина (Килина) Мазайло — його дружина;

 Рина (Мокрина) Мазайло — їхня дочка;

 Мокій — їхній син;

Уля — подруга Рини;

тьотя Мотя з Курська — сестра Лини;

Тарас Мазайло — дядь­ко Мини з Києва;

 Баронова-Козино — вчителька «правильних проізношеній» російської мови;

 Тертика, Губа — комсомольці, друзі Мокія.

Особливості сюжету : Композиційно-стильові особливості: в основу твору покладено начебто анекдотичну історію про те, як харківсь­кий службовець «Донвугілля» з Н-ської вулиці Холодної Гори Мина Мазайло вирішив змінити прізвище, у якому вбачав причину своїх життєвих і службо­вих поразок, на престижніше — російське Мазєнін. Але суперечка з приводу цього факту поступово переходить у сімейну дискусію і виходить на рівень національної проблеми. Ставлення персонажів до мови лягло в основу конф­лікту, що у творі розгортається у формі дискусій, які породжують комічні ситуації, визначають основні сюжетні лінії: Мина - Мокій, Уля - Мокій, тьо­тя Мотя - дядько Тарас та ін. Дія відбувається в домі Мини Мазайла на вул. Н-ській, 27, Холодної Гори м. Харкова в період найбільшого поширення українізації. Засобами гротеску і разючої сатири автор викриває суспільні ан­тиукраїнські явища, висміює носіїв великодержавного шовінізму.

Особливості п’єси: драму не можна перекласти жодною мовою, бо втратиться комічність ситуацій, викликаних грою на різниці фонетичних і морфологічних, ети­мологічних і лексичних норм української та російської мов (саме з тієї причини Лесь Танюк назвав п’єсу «філологічним водевілем»); немає позитивних персонажів (навіть дядько Тарас половинчастий у своїх думках і вчинках, надто легко здає свої позиції; Мокій не патріот: україн­ська мова цікавить його більше з наукового погляду); у творі містяться доволі прозорі натяки на облудність насильницької ра­дянської українізації; фіаско для Мини можливе тільки в літературному творі, бо в той час бі­льшовики підтримували перевертнів.

Проблематика :

мови;

батьків і дітей;

 уміння відстояти власну думку;

 комплексу меншовартості.

Примітки: В особі головного героя Мини Мазайла драматург показав нового перевертня, що в ім’я особистих вигод здатен не тільки змінити українське прізвище на російське, а й відцуратися власного роду, забути рідну мову, звичаї, традиції.  

 ДУМКИ ПРО ТВОРЧІСТЬ МИКОЛИ КУЛІША: «Куліш-драматург був талант світового масштабу. Не буду шукати небезпечних аналогій в класиці — між Шекспіром і Шіллером або Мольєром чи Бомарше, але в сучасній йому... драматур­гії він не мав собі рівних...» (Ю. Смолич).

Домашнє завдання: прочитати та вміти аналізувати сатиричну комедію "Мина Мазайло"

17.11.2020. Урок № 5-6 

 Тема:

«Майстер корабля» Юрія Яновського

 Розповідь  ведеться від першої особи. Сивочолий чоловік, якому понад 70 років. Його самотня квартира, камін, спогади… Дружина вже померла, двоє синів десь далеко. Старший, Майк, – льотчик. Молодший, Генрі, – письменник.

Усі звуть оповідача То-Ма-Кі (Товариш Майстер Кіно). Це найвище звання для кінематографіста. Він аналізує, як сьогодні співіснують кіно і театр, йому здається смішним, що раніше сумнівалися, чи кіно – взагалі мистецтво. Принагідно згадує про свіженьку стрічку «Біла пустеля». Це апогей кіномистецтва.

Оповідач розмірковує про старість, життя та смерть, та не час журитися. Він хоче дещо написати, та це не роман, а мемуари. Старий То-Ма-Кі з усміхом поглядає на камін, на якому листівка: дівчина в купальнику й підпис: «Любому з Генуї» (саме про неї далі й піде мова).

Оповідач згадує, яким він був у молоді роки та як уперше потрапив у кіномистецтво. Ми опиняємося в Одесі, куди приїжджає молодий То-Ма-Кі (на кінофабрику). Він оселяється в готелі і перші дні свого перебування в Одесі досліджує місто. Його появу на кінофабриці майже ніхто не помічає.

Одного разу молодий То-Ма-Кі був на виставі, де показували балет за біблійним сюжетом «Йосиф Прекрасний». Чудово й пристрасно танцювала головна героїня – Тайах. Вона йому дуже сподобалася.

На кіностудію приїздить кінорежисер Сев – знімати свій фільм. До цього Сев поставив свою невеличку комедію, «блискуче провалився», але працює й далі.

На самій кіностудії працюють: Директор (колишній моряк, який розставляв міни в місцях, де мали звичку ходити вороги – турки, і сам ледь не підірвався; він стежить, аби студія марно не витрачала гроші й мала добру репутацію); Професор (консультант, відповідальний за декорації; дуже талановита та вимоглива людина, для То-Ма-Кі він стає справжнім другом та наставником; це видатне ім’я в історії архітектури).

Після вистави То-Ма-Кі в готелі знайомиться з головною героїнею – танцівницею Тайах, яка в Місті зараз на гастролях. Білоголова, стрижена, довгонога, загалом стримана та холодна, але коли усміхається, стає наче ближчою до тебе.

Тут дівчина відпочиває від надмірної уваги чоловіків, звикає до людяного ставлення до себе. То-Ма-Кі, Сев і Тайах починають утрьох товаришувати, дівчина вільно поводиться з обома, а Майстра лагідно називає «дружочок».

Одного разу То-Ма-Кі, Сев і Тайах, гуляючи уздовж морського берега, раптом побачили в морі якусь колоду. За неї хтось тримався. То-Ма-Кі з Севом забігли в холодну воду й допомогли чоловікові дістатися берега. Він був живий. Тайах збігала й принесла горілки. Друзі обтирають чоловіка спиртом, намагаються врятувати й привести до тями. Помічають у нього на руці татуювання – якір.

Отож, він – матрос. Звали його Богдан. Сев зауважує, що цей випадок може бути гарною ідеєю для його фільму. Він відвозить Богдана, а То-Ма-Кі з Тайах ідуть гуляти містом. Вони гуляли до вечора, й Тайах запросила То-Ма-Кі до себе в гості.

Дівчина повідомила, що наступного дня їй потрібно буде від’їхати до Італії, до тітки, яка ось-ось помре, і вона хоче якось полегшити їй страждання. Тайах хоче взяти з собою То-Ма-Кі, але він відмовляється.

Наступного ранку в порту була запланована зйомка з масовкою. На корабель сіли діти з дитячого будинку, а також режисер з оператором і апаратурою. «У тебе кіль не з твого посуду, - сказав режисер хазяїнові корабля. – Хай тільки дмухне більший вітер». «Я й у горішній вітер повертався з моря», - запевнив хазяїн.

Режисеру треба було відзняти останню сцену свого фільму: як діти на кораблі радіють сходу сонця. Зрештою, сталася трагедія: вітер нахилив корабель – деякі діти попадали в море. Багатьох витягли, але не всіх…

Тут розповідь про минуле переривається запискою сина То-Ма-Кі – пілота Майка. Він писав, що приїжджав і не застав батька вдома. Він довго чекав на батька, у кімнаті було холодно, тому, щоб розпалити камін, Майк узяв зі столу якусь стару книжку з малюнками кораблів. Також він знайшов на столі батькові мемуари й почав їх читати.

Його дуже захопила історія про Тайах. Він боявся навіть подумати, що то його мати. Йому також дуже сподобалася історія про Богдана, і він згадав, що на бульварі стоїть пам’ятник якомусь моряку, й припустив, що це і є той самий Богдан…

Оповідач знову повертається до розповіді про свою молодість. Врятований Богдан розповідає свою історію. Йому було напророковано втопитися, але досі його все рятували. Він був бунтівником і того разу якраз рятувався після червового бунту. Богдан тоді працював у румунського рибалки. На нього поклала око сестра того рибалки Ганка, і Богдан зробив усе, що мав зробити чоловік у тій ситуації.

Якийсь час йому було добре, але потім Богдан отямився й сказав дівчині, що має дружину. Сказав він про це, коли вони вдвох плавали в човні в морі. Ображена Ганка зіштовхнула його у воду, а сама попливла далі. Богдан вижив.

А до того плив «зайцем» у вугільному відділенні з Коломбо. Звісно, всі там задихнулися. Трупи знайшли та викинули за борт, але Богдан таки вижив. Його знову врятували, й цього разу він потрапив у концентраційний табір на Балканах, де змушений був працювати.

Згодом якийсь полковник сказав, що відвезе усіх полонених додому, узяв їх на якийсь старенький поганенький корабель, але Богдан одразу запідозрив: щось приховує той полковник. Тож розговорився з його 16-річною дочкою. Та розбовкала, що аж ніяк не додому їх везуть, а всіх хлопців продано в армію на південь.

Богдан підняв бунт і разом із хлопцями захопив корабель. Полковнику вдалося втекти на човні, він залишив на кораблі свою доньку, з якою Богдан був знайомий ще до бунту. Вона йому довіряла, бо закохалася в нього. Замість стяга повісили хустку дівчини й налаштувалися пливти додому. Але по дорозі потрапили під обстріл з боку турецького корабля «Ісмет». Довелося стрибати в море.

Дівчина стрибнула, Богдан та інші чоловіки – теж. Корабель затонув. Наступного дня Богдана підібрали рибалки, а дівчина загинула…

Автор наводить листа від Тайах, яка тепер живе в Італії – у Генуї. Вона зізнається, що насправді має чоловіка, та вже нічого до нього не відчуває. Взагалі вона дуже тішиться від щирої дружби з Майстром і згадує, як перед від’їздом вони цілувалися. Розповідає, що на неї задивляються чоловіки. А так – вона ходить на пляж, плаває в морі, лазить по скелях, вечорами ходить у кіно, музеї й театри.

Автор знову переносить нас до Одеси. Таємна кав’ярня на березі моря. У кав’ярні Сев, То-Ма-Кі, Богдан, хазяїн кав’ярні й водночас човна-трамбака, а також гулящі дівчата: Поля, Стелла, Муха – і якийсь рибалка. Усі обговорюють створення нового фільму Сева, зокрема те, як будуватимусь корабель для його зйомок, адже потрібні не якісь там декорації, а справжнісінький корабель.

Сев вирішив за основу сюжету своєї нової картини взяти історію Богдана, але, звісно, переробивши під себе й додавши хепі-енд: наприклад, десь поблизу пропливатиме корабель з морською школою на практиці, і цей корабель порятує половину пасажирів із бригу. Над сценарієм працюють троє: режисер Сев, автор історії Богдан і сценарист То-Ма-Кі. А в Богдана цих історій цілий мішок.

Приміром, колись він ледь не потонув. Його напівживого витягли й продали на піратський корабель, який прямував на острів Пао. Там його примушували працювати й принижували. Найгірше в нього склалися стосунки з якимсь безвухим китайцем. Той був найжорстокіший серед піратів.

В оповідках Богдана було дуже багато червоної землі й червоних людей: яванців та малайців. Та не встиг Богдан розказати всіх своїх історій, як до кав’ярні зайшли міліціонери й забрали його з собою, бо він єдиний серед присутніх був без документів…

Знову читаємо лист від Тайах – із Мілана. Вона каже, що в неї все добре, вона багато подорожує й хоче дещо розповісти То-Ма-Кі. Дівчину просто дістали чоловіки: всі вони так і крутилися довкола неї. Утім, якось на екскурсії Тайах помітила одного вродливого хлопця. Вони домовилися зустрітися біля її будинку ввечері, о шостій тридцять.

Тайах дуже чекала цієї миті, та коли зійшла вниз, зрозуміла, що її годинник відстає на двадцять хвилин. Хлопця ніде не було, Тайах чекала хвилин із двадцять, а потім зрозуміла, що вона накоїла. Вона сказала йому італійською: «аspetti me a дома», вимовивши українське слово «дома» замість потрібного «casa» («чекай мене біля дому»). Він же зрозумів, що треба чекати біля собору Дуомо.

Коли Тайах на таксі приїхала до собору, була вже сьома двадцять, хлопця ніде не була. Пригнічена, вона поїхала додому. Мабуть, так судилося, - вирішила вона. Потім побачила, як біля її будинку їздило таксі з тим хлопцем, та не вибігла до нього.

… До То-Ма-Кі подзвонив Директор і викликав його до себе. Повідомив, що наступного дня відбуватиметься офіційна зустріч між турецьким міністром та радянським комісаром. Турок прибуде на крейсері «Ісмет», і треба зафільмувати цю зустріч, аби долучити до угоди плівку. То-Ма-Кі взяв двох операторів і поїхав зустрічати комісара. Зустріли його й усе успішно відзняли. То-Ма-Кі повернувся на фабрику, щоб віддати плівку в лабораторію.

Після робочого дня та проявлення плівки То-Ма-Кі повертається до кав’ярні для продовження обговорення сценарію. Усі розмови йдуть довкола теми повернення додому, до свого покликання. Тепер слово держить хазяїн закладу.

Він розповідає про свою молодість, про перше кохання й про те, як швидко втратив кохану через її смерть; про те, як пішов до монастиря в гори й залишився там доти, доки не відчув страшенної туги за морем і не повернувся.

Далі заговорила дівчина Поля – про своє дівування, про стосунки з військовополоненим-німцем, який майже щоночі тужив за своєю батьківщиною й одного разу таки втік. Поля заплакала.

Якийсь сп’янілий рибалка почав із неї глузувати, називати її шльондрою. Сев та хазяїн трамбака заступилися за Полю: сказали рибалці вибачитися за свої слова. Той відмовився, і зчинилася бійка. Рибалку відгамселили й викинули геть із закладу.

Повернулися до кав’ярні. Хазяїн трамбака сказав, що в нього на приміті є корабель «Тамара», який, якщо його трохи переробити, підійде для зйомок. При цьому потрібен був не бутафорський корабель, а такий, щоби потім на ньому могли плавати учні морехідної школи. Коли друзі вийшли з кав’ярні, то побачили під дверима чиєсь п’яне тіло. Думали, що це той рибалка, а виявилось, що то Богдан. Його розбудили. Він сказав, що на радощах напився…

Знову треба було фільмувати зустріч радянського комісара й турецького міністра. Витратили триста метрів плівки, але на той час це було не так і багато. Іде детальний опис кіновиробництва, проявлення негативів, розрізання кадрів, монтажу (усе це вручну). Створюється документальний фільм про дружню зустріч представників двох сусідських держав.

Майстер чекає на повернення свого оператора з потрібними кадрами, а той повертається разом з Богданом. Виявляється, хлопці і знімали зустріч посадовців, і окремо робили кадри з крейсером «Ісмет» - уже для їхнього майбутнього фільму (це Сев дуже влучно їм порадив). Тож вийшло зняти й вистріли з «Ісмета», і прапор на затонулому кораблі.

Тайах повертається до міста, а Богдан висловлює То-Ма-Кі свої підозри, що Сев дуже серйозно поклав око на цю дівчину. Вечір знову треба присвятити монтажу, і як це прекрасно, коли всі відчувають дух роботи, працюють понаднормово й натхненно!

Автор милується роботою тогочасної лабораторії – на недосконалому обладнанні, зі старими розчинами, але гуртом – і називає цей процес «полюванням за хвилинами». Картину завершено, і То-Ма-Кі вирушає до Професора, але думає геть не про те.

А Професор наче думки читає. Він одразу подарував То-Ма-Кі статуетку старовинного Будди й приказав: «То їй подаруєте», а також старовинний рукопис китайського корабельного майстра: саме за ним Професор будуватиме корабля для фільму хлопців (тепер стає зрозуміло, яку цінну книжку спалив Майк!)

Допомагати Професорові буде хазяїн трамбака. Розчулений такими розмовами й взаєморозумінням із Професором, То-Ма-Кі йде прогулятися до моря. Уже ніч, і на оповідача нападають. Він дістає ножове поранення в живіт. Звідкись з’являється Богдан, він намагається захистити То-Ма-Кі, але теж падає поранений. Єдине, що встиг зробити То-Ма-Кі, - це вкусити нападника за ногу.

Приходять до тями хлопці тільки в лікарні. За свій порятунок вони мають дякувати Полі: вона їх знайшла й криком розбудила всіх довкола. Швидка приїхала вчасно. Хлопці лежать в одній палаті й розмірковують, хто ж це міг їх підрізати. Богдан стверджує, що то був запальний і ревнивий Сев, але То-Ма-Кі не хоче в це вірити.

За його версією, це був портовий грабіжник. Треба було з’ясувати правду й знайти нападника – шульгу з укусом на руці. Відвідують поранених Тайах та Сев. Сев виявляється шульгою, бо він узяв чайник, щоб налити Богдану води, й тримав його в лівій руці. Утім, То-Ма-Кі й досі не хоче вірити у вину Сева.

Поки поранені одужують, Сев та Тайах у цирку. Чоловік зізнається у своїх почуттях, майже пропонує руку й серце дівчині, але Тайах ігнорує все сказане й відмовляє йому.

Ми знову повертаємося до Міста. Корабель уже майже побудовано. За роботою спостерігає сам Професор. Його помічником стає хазяїн трамбака з кав’ярні, який і порадив узяти за основу «Тамару». Подивитися на роботу прийшла навіть Тайах. Усі теслярі тільки на неї й дивились…

Автор робить ще одну вставку – зауваження від сина-письменника. Генрі прочитав батькові рукописи й порадив у кінці роману поєднати Тайах із Богданом.

… Нарешті бриг спущено на воду. Богдан сідає працювати над «майстром корабля». Це фігура на носі корабля, зазвичай образ якоїсь тварини, яка слугує захисником цього судна. Отож, нарешті назва роману стає зрозумілою.

Богдан стругає й розповідає про своє життя на острові Пао. Його продали туди в команду розбійника-малайця. Богдан змушений працювати там разом з жорстоким безвухим китайцем, а також бігає на побачення з дочкою свого господаря Баджін (з яванської перекладається «білка»: дівчина справді була така ж прудка).

Однієї ночі Богдан бачить, як безвухий китаєць, ображений на господаря, підпалює його човна. Богдан скористався нагодою й помстився за минулі кривди, за побиття й просто викинув того китайця в море… Богдан продовжував працювати над майстром корабля й розповідати свої історії. Аж раптом Тайах сказала, що відчуває запах диму, й вийшла подивитись.

У цей час на корабель підіймається Поля й відразу біжить у трюм. «Я взнала від однієї людини, що в трюмі покладено спеціальний гніт, який, догорівши до сірників і клоччя, мусить запалити трюм», - сказала вона. Скоро чоловіки побачили полум’я й усі разом змогли загасити вогонь…

Минув певний час. Богдан уже майже завершив майстра корабля. Це була жінка, червона яванка, дуже схожа на його Баджін.

ла гладкою. Тим часом на корабель прокрадаються двоє незнайомців, один із яких – це той рибалка, якого друзі колись відгамселили у кав’ярні за те, що він ображав їхню подругу Полю. Цей п’яничка хотів помститися, й саме він нападав тоді з ножем на То-Ма-Кі й Богдана, а зараз вирішив довести справу до кінця.

Сев і То-Ма-Кі, однак, у бійці виборюють свій корабель, проганяють злочинців і самі відпливають на човні, залишивши на кораблі Богдана й Тайах.

Автор знову повертається в 1970-ті роки. Він порівнює своїх синів із весною та зимою й досі зберігає інтригу, чи не Тайах часом – їхня мати. То-Ма-Кі виходить на балкон, поки Генрі дочитує мемуари, а по радіотелефону кричить Майк і співає свою пісню про капітана, аби батько почув її мелодію. Знову вся родина разом, і То-Ма-Кі здається, ніби він знову починає жити.

Домашнє завдання : опрацювати твір Юрія Яновського " Майстер корабля"